«Бyge goвrо i вaжko». Тpeбa бyло вig noчamky вiйнu roвopumu люgям npавgy, щoб зapаз нe лoвumu їx на вyлuцi. Жopiн влaшmyвaв ykpаїнцям "xoлogнuй gyш"

— На Харківщині насправді відбулася наступна річ. Уже не вперше плани росіян не збіглися з тим результатом, на який вони сподівалися. Треба теж тверезо дивитись і усвідомлювати, що частково все ж таки своїх цілей вони досягли — змусили нас розтягнути сили, перекинути підрозділи, витратити ресурси. Проте, навіть найменшого результату на полі бою вони не отримали. І зараз думають над тим, як зібрати знову раму, знайти нові підрозділи, для того, аби спробувати далі хоч якось відновити просування [згідно] тих намірів, які в них були. І це буде стосуватись і ділянки, яка вздовж кордону, і ділянки, яка вздовж Луганської області.

— Як ви розумієте ці наміри? Вони хотіли захопити Вовчанськ. Одна з трагедій травня — це те, що деокуповане українське місто на Харківщині було майже зруйновано. І ми розуміємо, що сталося з цивільними жителями, які не встигли звідти поїхати. Пам’ятаємо також, що в них був намір, наприклад, захопити населений пункт Липці, щоб звідти вже ствольною артилерією обстрілювати місто Харків і таким чином іще тиснути на нас. Як ви розумієте цей задум? Чи вам він зрозумілий?

— Зрозумілий, абсолютно. У них досить проста, нехитра була історія. Вони дійсно хотіли розтягнути нам лінію фронту, розтягнути наші підрозділи, ресурси і резерви, які в нас є, і наблизитись до Харкова для того, щоби можна було знищувати місто, залякувати місцеве населення та створювати для себе умови для подальшого просування. При цьому паралельно вони планували зі сторони Луганської області теж почати рух, протиснувши нашу лінію оборони і з цієї сторони теж наближатися до міста Харків. Тому їхні плани були досить очевидні, проте в реальному житті вони не змогли їх втілити.

Хоча, як я вже казав, теж треба усвідомлювати, що певних невеликих успіхів вони все ж таки досягли. Це стосується і просувань, хоч і не критичних, але тим не менше вони відбувалися, і досі росіяни намагаються продовжувати просуватися. І це стосується і того, що вони змусили нас розтягнути свої сили на нову ділянку фронту.

— Пане Максиме, якщо я правильно розумію, ви мене виправте, якщо це не так, що підрозділи 3ї ОШБр в екстреному режимі перекидали на Харківщину, коли почався наступ росіян саме на цьому напрямку. Що ви побачили, коли потрапили туди?

— Це не зовсім так. Насправді ми трохи заздалегідь встигли перекинути свої підрозділи, і саме тому нам вдалося, наприклад, у напрямку Борової досить ефективно зупинити і знищити величезну кількість росіян, які намагались і планували на тій ділянці просунутися в район Борової і далі розвивати успіх вже на Ізюм, Харків. Тому наші сили були перекинуті трохи завчасно.

Не скажу, що нам вистачало сил і ресурсів для того, щоби стримувати [росіян], але тим не менше, виходячи з того, що в нас було, ми змогли організувати ефективну оборону, знищуючи ворога. Це призвело до того, що ворог втратив боєздатність цілої дивізії і зараз думає, де знайти нові ділянки для спроб просування, тому що на тих ділянках в нього нічого не вийшло.

— Ми також побачили, що через просування російських окупантів на Харківщині відбулися певні події у вищому військовому командуванні. Були відсторонені певні командувачі, замінені одні на інших. Ми також побачили, що були відкриті справи в Державному бюро розслідувань щодо командувачів певних бригад. Також, здається, досі тривають певні розбірки щодо того, як так сталося, що ті фортифікації, які були побудовані, були не на тих точках, де мали бути. Така є оцінка. Як ви оцінюєте ці розслідування? Наскільки ефективними є ці кроки?

— Поперше, дивна ситуація, що схожі процеси відбуваються зараз в обох арміях. І росіяни зараз розбираються у себе, що в них не вийшло. І ми зараз намагаємось розібратись, чому не всюди ми були готові, або не всюди виявилось, як нам здавалося, що ми підготувалися.

Якщо говорити про нас, то, звісно, важко сказати, що ми повністю були готові, хоча і начебто здавалося, плани всі бачили і розуміли заздалегідь. Я сподіваюся, що все ж таки у країні перестануть боятись посправжньому проводити розслідування, притягувати до відповідальності, навіть, якщо це дуже висока посада в Збройних силах і навіть якщо дуже високе звання у цієї людини. Але якщо через нього відбулася деформація під час підготовки, або ще якісь процеси, то все ж таки вони мають за це відповідати. Тим більше, що зараз дуже багато молодих офіцерів уже виросли, які, мені здається, готові замінити якусь кількість тих генералів, які досі командують, але не дуже багато знають про війну.

Щодо росіян, то навіть вони були здивовані тими величезними втратами, які вони зазнали під час цієї операції. У них теж розпочались усередині процеси, де деяких командирів вже зняти не можна, бо вони знищені, але по деяких почалися кадрові зміни для того, аби далі змінити підхід до справи. Хоча я не вірю в те, що навіть якщо росіяни поміняють у себе всіх своїх командирів, їхня тактика зміниться. Стратегічно все одно це буде приблизно та сама історія — це божевільна кількість піхоти, якою закидаються наші позиції.

— Пане Максиме, я хочу всетаки повернутися до того, що ви щойно сказали: ви сподіваєтеся, що в Україні перестануть боятися притягувати до відповідальності, зокрема і тих, хто має високі звання у Збройних силах України. А як ви розумієте це побоювання? Чи йдеться про те, що це може дискредитувати Збройні сили України? Чи йдеться про те, що всетаки одні генерали, пов’язані з іншими, разом служили, разом воювали? Як ви розумієте цей страх?

— Насправді мені, відверто скажу, невідома мотивація, чому так відбувається. Можемо просто констатувати факт, що таке є. Ми можемо констатувати факт, що частина генералів, наприклад, є політизованими з одними або з іншими політичними силами у країні. Хоча такого, в принципі, мені здається, не може бути. Хтось із кимось навчався, когось не хочу чіпати, щоби не було «шуміхи». Але жодна з цих причин не може коштувати життя українських військових. І чиєсь небажання когось притягувати до відповідальності, яка б мотивація не була, я не вважаю, що вона має місце бути взагалі.

— Тут ми можемо перейти до опитування, яке було проведено Центром Разумкова. Це робили разом з виданням Дзеркало тижня. Наскрізною темою були перемовини з Росією. І є результат, його можна порізному трактувати. На запитання, як ви вважаєте, чи настав час для початку офіційних мирних перемовин України і Росії, 43,9% опитаних українців сказали «так», 35 — «ні», 21,1% — важко визначитися. З цього можна зробити висновок, що нібито більшість вважає, що час для перемовин настав, але жодних поступок бути не може і російському диктатору Володимиру Путіну довіряти не можна. Ви як людина, яка перебуває на фронті, постійно буває на «нулі» і бачить результати таких опитувань, які висновки робите?

Якщо говорити щодо того, чому населення може так відповідати, теж відповідь на поверхні лежить. Тому що дуже сильно ми загралися в інформаційному плані взагалі з тією частиною цивільного населення, яке… Ще вчора вони їздили на машинах і співали пісні про «Вова, давай їм» і [робили] написи на машині про російський корабель; а сьогодні ці ж люди вже носять футболки «ухилянт». І все це відбулося лише тому, що з ними абсолютно неправильно працювали інформаційно.

На жаль, ці люди починають займати певну полярність до тих подій, які відбуваються у країні. І цим користується Російська Федерація. І вона на сьогодні вже ефективно й масово починає працювати зі своїми меседжами саме для цієї аудиторії, яка почала поляризуватись від війни, від того, що відбувається, які не хочуть і не готові, як вони думають, до боротьби.

Позаяк ми з ними погано працювали, з ними починає добре працювати російська інформаційна машина. І, на жаль, у неї теж є результати, і цими результатами є ось ці опитування. Усі блогери, експерти, які в Телеграмі, Ютубі, Інстаграмі розповідають про необхідність миру, хто вони такі, як вони взагалі можуть щось рекомендувати або давати якісь поради, що зараз робити? Хочеш рекомендувати, хочеш впливати на хід подій, ставай безпосереднім учасником цих подій.

— Маю запитати вас про мобілізацію. Ви вже говорили про те, що можна побачити людей у футболках з написом «ухилянт». І запитання подібне в цьому опитуванні також ставили: як ви вважаєте, чи соромно зараз під час війни бути ухилянтом? 46,1% опитаних сказали «ні». І ви тут абсолютно маєте рацію, йдеться не про військових. У військових це не запитували, це запитували в тих українців, які перебувають у тилу. Отже, які попередні результати, після того, як був прийнятий закон про мобілізацію, ви бачите?

— Я можу сказати насамперед про той результат, який ми відчуваємо безпосередньо на собі, на 3й ОШБр. І цей закон, хоча я вважаю, що він дуже з запізненням прийнятий і не повноцінний досі… І більше того, сам цей закон є лише однією частиною комплексної роботи в питанні мобілізації взагалі суспільства. Але, тим не менше, навіть цей крок із запізненням для нас, наприклад, він результати дав, тому що була певна хвиля людей, які для себе прийняли рішення все ж таки йти служити безпосередньо в 3тю ОШБр.

Це люди, які вагались, це люди, які щось чекали, думали. І прийняття цього закону спонукало їх до більш швидкого прийняття рішення, яке, насправді, є виваженим, абсолютно дорослим і здоровим. Тому що нормальна людина, я думаю, обере все ж таки сама, куди йти, ким служити, як допомагати, який підрозділ, фах і все інше, аніж [буде] чекати, поки тебе заберуть і відправлять у бригаду або в підрозділ, або взагалі рід військ, який буде абсолютно не твій, м’яко кажучи.

Тому для нас, як для бригади, це певну хвилю в плані притоку кадрів дало. Наскільки я знаю, то мобілізація, сам процес після цього закону, також дав змогу поповнити та створити певні резерви. Тому можна говорити, що результати є.

Чи вони такі, як хотілося б, мені складно говорити, тому що я не оперую загальними цифрами по Збройних силах. Але можу сказати за нас, за 3тю ОШБр. Ми поповнення свідомих людей із добровільним рішенням отримали.

— Тут є навіть не дискусія, а думки, які постійно виринають в публічному просторі. Це те, що дуже дивно, що Україна воює 40річними. Що кістяк української армії становлять люди 40+, 45+, можливо. А через це наводять приклади того ж Ізраїлю, де це працює як призов. Мається на увазі, що призивають молодих, але це не означає, що їх одразу відправляють на фронт. Формують резерв саме з молодих людей, починаючи з 18річного віку. Як ви гадаєте, чому це не реалізовують в Україні?

— Поперше, коли ми беремо приклади інших країн, треба теж розуміти, що в них насправді теж достатньо є проблем. Зокрема, коли в Ізраїлі розпочалася більш гаряча фаза їхнього конфлікту, їхньої війни, то вони теж отримали певні проблеми з кадровим ресурсом. Але якщо говорити про нас, а не про приклади, то дійсно в армії більша частина, мабуть, це все ж таки люди за 40 років, яким важкувато виконувати ті бойові задачі, які перед ними ставлять.

У 3й ОШБр середній вік набагато нижчий. Я думаю, що в нас середній вік буде років 25, тому що в нас дуже багато молоді проходять службу. І, безумовно, проблема, яка зараз є, пов’язана з тим, що ми зробили декілька помилок на самому початку.

Якби ми із самого початку, поперше, почали людям не «одягати на голову» сподівання про кожні два місяці або кожні два тижні, як це відбувалося, а одразу сказали правду, що буде важко, довго і складно, і почали процес мобілізації суспільства… То зараз ми мали би ситуацію, коли ми не шукали, не ловили б, не покараннями займалися, а в нас був би за цей час нормальний облік усього чоловічого населення призовного віку, і ми б обирали тих, хто нам потрібен сьогодні в армії.

Тобто не було би взагалі цієї історії, істерії з тим, що хтось когось шукає, хтось когось ловить. Просто всі стоять на обліку і беруть виключно тих, хто сьогодні потрібен по віку, по фаху, по професії, по досвіду, по чому завгодно. Просто армія дає свій запит, і ми вже отримуємо професіоналів, або людей, які безпосередньо потрібні. І, безумовно, це було би набагато ефективніше.

Проте цей час ми витратили, я вважаю, не зовсім правильно. Ми займалися тим, що давали надію на кожні два тижні від інформаційного приводу до наступного, від рішення Конгресу до якоїсь операції, до якихось планів, до підтримки Заходу. І ми весь час, цивільне населення, жило сподіваннями, що завтра, післязавтра все закінчиться. Хоча насправді ми повинні були одразу тверезо і подорослому зрозуміти, що ситуація вкрай складна, всі ми живемо в нових реаліях, і ці реалії — війна, і ми всі маємо до неї готуватись. Тоді була би ситуація абсолютно зрозуміла, коли всі готові, але воюють тільки ті, кому потрібно.

І безумовно, що в армії треба більше молоді. На своїй бригаді ми це менше відчуваємо, але ми як приклад можемо показати, що більш молода бригада в середньому своєму віці здатна виконувати більш складні задачі.

— Пане Максиме, наостанок у мене філософське запитання. Чи зрозуміло вам, яким чином можна зараз зблизити фронт і тил? Бо дійсно, ми можемо спостерігати таку шизофренічну картину, коли в нас є величезний фронт, щодня гинуть наші захисники, щодня отримують поранення. Але одночасно є тил, який нібито намагається жити своїм звичайним життям, у принципі, мало що змінюється, крім того, що зараз вимкнення світла. Але навіть із вимкненням світла визнають винними Україну — не росіян, які знищили нашу інфраструктуру, велику її частину. Чи вам зрозуміло, як зняти цю величезну різницю між тим, що відбувається на фронті, і тим, що думають в тилу?

— Поперше, ми маємо зачистити абсолютно, і в прямому сенсі цього слова, своє інформаційне поле від людей, які впливають на чиюсь думку. У більшості, коли підпалюють комусь машини, виходять на якісь протести, то в 90% випадків ми побачимо саме слід Російської Федерації, які за допомогою соціальних мереж, блогерів або ще когось, підштовхують людей до таких рішень, до таких думок, до таких подій, і ми потім уже боремось із результатом цього. Тому, поперше, ми маємо дуже серйозно поставитися до цього і не боятись із цим боротися.