Таємна знахідка яка сьогодні шокувала всіх. Один предмет який може змінити історію України

Український історик, журналіст Вахтанг Кіпіані опублікував для загалу фотокопію та повний текст листа поета Василя Стуса до свого друга Андрія Малишка. Він датований 12 грудня 1962 року.

Унікальний документ оприлюднено на сайті проєкту "Історична правда". У листі молодий митець ділився своїми переживаннями від життя на Донбасі, який тоді вже опинився під впливом радянськоросійської пропаганди. Зокрема, Стус відверто розповідав про свою роботу там, про ставлення до української мови з боку місцевого населення та про загрозу втрати коріння українською нацією.

"Неймовірної сили і болю документ. Лист молодого поета Василя Стуса вже класикові Андрію Малишку. Зупиніться й прочитайте", – закликав українців Кіпіані на особистій сторінці у Facebook.

Нижче наводимо повний текст листа без змін.

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу – коли Ви в змозі це зробити – зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш через притаманну нам (як національну рису) байдужість і, може, трохи через релігійну віру в те, що все йде на краще.

І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у межах ортодоксальних усе ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся в Україну, враження од якого були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас – то не така вже й Україна, й Україна – то не така вже й Україна...

Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну – на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це – моя безсилість, що це – утеча. А втеча – не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (23) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – із горілкою і шароварами? Обов'язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо – проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів і гнів, і гнів?!

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер – тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна – край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації – це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (=історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас – за 40 мільйонів.

У факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення – то ж не вихід, воно нічого не змінює.

"Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу", – писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому – то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу – зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство – хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30ті роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Іванамолодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивносуб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десятьдвадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, у цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає.

Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво – для нас. А наш Сковорода – теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди.

Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі – уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів – не можу не написати – до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога – дайте, прошу, хоч якунебудь відповідь. І знову – Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори –

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це – до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo.

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів із привітом Василь Стус.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літ. Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.